Як відомо, у 1861 році в Росії було скасовано кріпосне право. Незважаючи на обмеженість і непослідовність реформ 60-х років, вони створили певні умови для швидкого соціально-економічного розвитку країни.

Позитивні зміни торкнулися і Полтави. За кілька пореформених років місто перетворилося на торгово-промисловий центр губернії. Про зростання ролі Полтави в соціально-економічному розвитку говорить хоча б те, що з початку 60-х років до кінця століття населення міста збільшилося майже вдвічі. Так, якщо у 1863 році в Полтаві проживало 29502 чоловіка, то в 1897 році — 53704 чоловіка.

Поступово виникають нові, модернізуються та розширяються старі промислові підприємства, зростають обсяги їх виробництва. Всього за три десятиріччя їх чисельність, вартість вироблюваної продукції, кількість працюючих робітників зросли в декілька разів. Так, у 1877 році в Полтаві налічувалося всього 29 промислових об'єктів. У місті діяли 4 заводи сальних свічок, 2 воскові, 6 цегельних, 2 шкіряні, 4 пивоварні, горілчаний, миловарний, гончарний, селітряний і механічний заводи. Було також 3 вовняні, 2 тютюнові фабрики, фабрика олійних фарб. У 1879 році на ЗО промислових підприємствах працював 441 чоловік. Продукції вироблялося на загальну суму 701247 карбованців. А в 1896 році, за (95) відомостями фабричної інспекції, у місті вже було 100 підприємств, на яких працювало 1496 робітників, обсяги виробництва становили 4627000 карбованців.

Та все ж і в цей період Полтавська губернія а цілому продовжувала залишатися, насамперед, сільськогосподарським краєм. Тому більшість підприємств міста займалися переробкою сільськогосподарської продукції. Як за кількістю, так і за обсягом виробництва провідне місце належало борошномельним і хлібопекарним підприємствам. У 1896 році в Полтаві діяло 11 борошномельних і круп'яних підприємств, 15 хлібопекарень. А вартість їх продукції оцінювалася в 2367000 карбованців. На полтавських млинах виробляли до 9 сортів борошна та 2 сорти висівок. З них вищих сортів борошна одержували до 40%.

Серед інших підприємств слід назвати винокурні та цукрові заводи, ковбасні, олійниці, пивоварні, тютюнові, миловарні та інші виробництва.

І хоча, як було вже зазначено, більша частина підприємств належала до харчової і легкої промисловості, все ж з часом з'являються і перші заводи обробної промисловості. У 1889 році, наприклад, був заснований один з таких заводів, який мав назву «Метал». У той час на ньому працювало всього 25 робітників. Вони виробляли повозки, пересувні військово-польові кухні, ремонтували сільськогосподарський реманент. Незважаючи на невеликі обсяги виробництва, ці підприємства започаткували тенденцію майбутнього індустріального розвитку міста. Особливо цей процес прискорився в 90-х роках XIX століття. Лише за один рік (з 1895 по 1896 рік) стали до ладу 11 подібних промислових об'єктів.

Прискоренню економічного розвитку Полтави, як і в цілому губернії, сприяла і діяльність земств, утворених за рахунок додаткового оподаткування населення в 1864 році. Доля виплат губернського земства на економічний розвиток губернії постійно і досить відчутно зростала. У 1875 році на дані цілі було направлено 3672 карбованці, у 1880 році — 7392 карбованці, у 1885 році — 32905 карбованців, у 1890 році — 78499 карбованців, у 1895 році — 147881 карбованець. Таким чином, за 20 років земські витрати на економічний розвиток губернії зросли в 40 разів. Цілком зрозуміло, що значна частина цих сум направлялася на економічний розвиток Полтави — центру губернії.

Прискорений розвиток промисловості, ремесел та кустарних промислів сприяв пожвавленню торгівлі. У 60-х роках значну роль в оптовій і роздрібній торгівлі відігравали ярмарки. У цей час у Полтаві діяло 4 ярмарки — два місцевого і два загальноукраїнського значення (Нікольський та Іллінський). Найбільш відомим у Полтаві був Іллінський ярмарок. За своїм значенням він вважався третім у Росії і першим на півдні імперії. На цьому ярмарку реалізовувалося до 50 — 60% всіх товарів, що пропонувалися до продажу ярмарками Полтавської губернії. Звичайно, переважна частина товарів, що продавалися на цьому ярмарку, — це різні види сільськогосподарської продукції, але у великих розмірах велася торгівля і виробами промислових та кустарних підприємств. Особливо славився Іллінський ярмарок шкіряними виробами, сирими шкірами, кіньми, бавовняними, шовковими, вовняними тканинами. У 1876 році, приміром, на Іллінський ярмарок було привезено товару на 23370050 карбованців, у тому числі 91160 пудів вовни на суму 1141596 карбованців. Причому вся вона була продана.

Але вже з кінця 70-х років значення ярмаркової торгівлі в Полтаві, як і в цілому в Україні, зменшується. Так, як-(96)що вартість товарів, що продавалися на Іллінському ярмарку в 1860 році, становила понад 26 мільйонів карбованців, то товарообіг 1893 року знизився до 1635808 карбованців, а в 1895 році — до 1428804 карбованців. І цей процес був цілком природним. По-перше, це пояснювалося тим, що з вступом до ладу Харково-Миколаївської залізниці центр торгівлі даного регіону переміщається до Харкова. По-друге, значне зростання промислового виробництва, поліпшення у зв'язку з розвитком залізничного транспорту сполучення між містами, збільшення кількості міського населення приводили до розширення мережі установ постійної торгівлі, її централізації і, навпаки, до зниження питомої ваги ярмаркової торгівлі.

Економічні перетворення в країні настійно вимагали удосконалення зв'язку між різними її частинами, спорудження нових шляхів сполучення. Будівництво нових залізниць створювало умови для формування єдиного ринку, давало поштовх подальшому індустріальному розвитку. Це стосувалося і Полтави. Прискорення економічного розвитку міста в 70 — 90-і роки пояснюється, зокрема, і значним залізничним будівництвом у цей час.

У 1868 році російське акціонерне товариство розпочало прокладати залізничну колію від Харкова до Кременчука. Будівництво залізниці йшло швидкими темпами, чому сприяли значний приток робочої сили, переважно з розорених селян, а також іноземні інвестиції в різні галузі народного господарства України.

1 серпня 1870 року розпочався рух поїздів на ділянці Полтава — Кременчук, а 15 червня 1871 року — на ділянці Полтава — Харків. Відкриття залізниці стало великою подією для Полтави та губернії, адже це спрощувало сполучення, транспортування вантажів, збільшувало обсяги перевезень.

26 березня 1872 року до магістралі приєдналася лінія від Кременчука до Крюкова, 1 червня — від Крюкова до Єлисаветграда. В серпні 1873 року ще одна ділянка дороги з'єднала Знам'янку з Миколаєвом. Нова залізниця одержала назву Харково-Миколаївської. Вона зв'язала Полтаву не тільки з Харковом і Миколаєвом, а й з Москвою, Петербургом, чорноморськими портами — Одесою і Херсоном.

Залізничне будівництво продовжувалося і після 70-х років. Відкрилися Лібаво-Роменська та Києво-Полтавська залізниці, які також проходили через Полтаву. В результаті активного залізничного будівництва наприкінці XIX століття місто стало тісно зв'язаним з такими індустріальними центрами, як Донбас і Кривбас.

Уже з перших днів експлуатації цих залізниць виникає потреба в ремонті паровозів і вагонів. З цією метою було вирішено побудувати ремонтні майстерні в Полтаві. Спочатку це були зов-(97)сім невеликі виробничі приміщення — кам'яний і дерев'яний сараї, — що призначалися для одночасного ремонту 9 паровозів і 8 вагонів. А трохи пізніше було споруджено ще кілька приміщень. Так було започатковане одне з найбільших промислових підприємств тогочасної Полтави — Головні паровозні майстерні Харково-Миколаївської залізниці. Відкриття їх відбулося 15 березня 1871 року.

У 1874 році, коли майстерні повністю зосередилися на ремонті локомотивів, вони мали вже 5 відділень. У паровозоскладальному одночасно розміщувалося 23 паровози та 6 тендерів, решта ж локомотивів ремонтувалася на відкритих коліях.

Російсько-турецька війна, що розпочалася у 1877 році, вимагала значного збільшення перевезень і, зрозуміло, прискореного ремонту паровозів і вагонів. Необхідні були нові робочі руки, особливо якщо зважити на досить примітивне технічне оснащення майстерень. Це визнавало і правління Харково-Миколаївської залізниці, яке в своєму звіті зазначало, що вони забезпечені технічними засобами недостатньо. На той час у майстернях був лише один підйомний кран і гвинтові козли для підняття паровозів. Майже всі роботи виконувалися вручну.

У 80-х роках уряд вирішив викупити дорогу в акціонерів і перетворити її на державну. Це не привело до відчутних змін ні у функціонуванні залізниці, ні а технічному забезпеченні майстерень, ні в економічному становищі залізничників. Але кількість працюючих вже значно збільшилася. Якщо в 70-х роках у майстернях налічувалося трохи більше 40 осіб, то у 80-х роках в них працювало вже кількасот робітників. Майстерні стали найбільшим промисловим підприємством міста.

Але все ж Полтава залишалася і в цей період ще досить нерозвинутим у промисловому відношенні містом. Підприємства, що час від часу виникали, були невеликими і спеціалізувалися, насамперед, на переробці сільськогосподарської сировини. Це підтверджують і дані першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року, в якому наводяться статистичні відомості про становий склад жителів Полтави: дворян — 6396 чоловік; духовенства — 1094 чоловіка; купців — 1192, міщан — 21516, селян — 21904, інші стани — 1351 чоловік.

Становлення нових соціально-економічних відносин і в Полтаві не обходилося без суперечностей, виступів робітників, які вимагали поліпшення умов продажу своїх робочих рук. Підприємці, намагаючись одержати якнайбільший прибуток за умов недосконалості законів про соціальні гарантії, збільшували тривалість робочого дня, зменшували заробітну плату, а іноді і просто обдурювали робітників. Звичайно, в останніх це викликало обурення і бажання захистити свої права.

У цей час у Полтаві відбуваються перші страйки. Влітку 1875 року відбувся виступ робітників, які працювали на будівництві духовної семінарії та училища, 60 чоловік припинили роботу через те, що їм несвоєчасно видавали заробітну плату. Вимоги робітників були задоволені.

Але більше всього страйків відбулося в залізничних майстернях, де концентрація пролетарів була найвищою. Перший виступ відноситься до 1883 року. Всі робітники припинили роботу, протестуючи проти затримки виплати заробітної плати. Адміністрація підприємства вдалася до його тимчасового закриття, а 50 осіб було звільнено з роботи.

У квітні наступного, 1884 року, відбувся другий значний страйк у цих же майстернях. У донесенні міністра шляхів сполучення цареві повідомлялося, (98) що майже 600 робітників Полтавських залізничних майстерень припинили роботу, зупинили парову машину. Причиною цього знову була затримка з виплатою заробітної плати. Вже ввечері того ж дня гроші були видані, але страйк не припинився. За ініціативою робітників токарного відділення страйкуючі вимагали усунення начальника майстерень і підвищення заробітної плати. За згодою губернатора майстерні були знову тимчасово закриті, близько 40 осіб звільнено з роботи.

У серпні 1891 року на цьому ж підприємстві відбувся ще один страйк» викликаний введенням у дію нових робочих книжок. У них визначалися умови найму, роботи та розрахунків із робітниками. За новими умовами роботи повинні були починатися та закінчуватися на півгодини пізніше. Це створювало незручності для робітників, тому що багато з них жили далеко від майстерень. Найбільше обурення викликало те, що нові правила передбачали обшук робітників при виході з майстерень. Це було особливо принизливим. Робітники також вимагали внести в робочі книжки правила виплати лікарняних грошей та одноразових грошових допомог. На цей раз робітники добилися свого. Адміністрація змушена була відмовитися від цих пунктів правил.

Та соціально-політична атмосфера тогочасної Полтави визначалася не тільки і навіть не стільки першими робітничими страйками. Значний вплив на розвиток громадської думки на початку 60-х років XIX століття справляли гуртки, що пропагували ідеї просвітництва, гуманізму, демократичних прав і свобод людини. Таким був і створений у Полтаві гурток на чолі з О. І. Строніним, куди входили представники ліберально та демократично настроєної інтелігенції, учнівська та студентська молодь. О. І. Стронін, випускник Київського університету, працював викладачем історії в Полтавській гімназії. На його світогляд великий вплив мали погляди та діяльність О. І. Герцена. О. І. Стронін особисто був знайомий з автором «Колокола», зустрічався з ним у Лондоні в 1858 році. Ідеї, що були викладені в творах О. І. Герцена, в «Полярной звезде» та «Колоколе», пропагувалися серед членів гуртка, полтавської інтелігенції,

Та не тільки ідеї західних гуманістів-просвітителів знаходили відгук у гуртківців. Особливе місце в їх діяльності займало розповсюдження творів української літератури, що закликали до досягнення національної незалежності, утвердження державності України.

Про велике значення знайомства з О. І. Строніним згадував відомий усім Михайло Петрович Драгоманов. Він вважав, що воно розширило коло його інтересів, втягло в атмосферу свідомого громадського життя. «Перше оповіданнячко М. Вовчка («Панська воля»), котре я прочитав у вчителя історії Строніна, котрому Куліш зоставив склад своїх видань для продажу, зробило на мене велике враження і мало для мене велику вагу, положивши початок моєї дружби з цим цінним для Полтавщини чоловіком, а також рішучий початок мого свідомого демократизму», — писав М. П. Драгоманов, О. І. Стронін та інші члени гуртка проводили неабияку просвітницьку роботу в недільній школі при чоловічій гімназії. Вони знайомили слухачів з роботами французьких філософів, соціалістів-утопістів, з творами Т. Г. Шевченка, О. І. Герцена. В 1862 році О. І. Стронін і В. В. Лобода були ув'язнені в Петропавлівську фортецю, а потім відправлені в заслання.

У цей час активну участь у діяльності просвітницької організації брав і Д. П. Пильчиков — широко освічений, талановитий педагог-історик, борець (99) проти національного гніту самодержавства. За це він у 1864 році був звільнений з учительської служби в Полтавському кадетському корпусі. Потім він служив у приватних навчальних закладах у Херсоні, в Одесі, в Катеринославі. Та його родина залишалася в Полтаві, де вчився в гімназії його син Микола, тому він досить часто відвідував свою оселю.

У 70-х роках провідною суспільно-політичною течією в Росії стає народництво. На той час було вже досить багато нелегальних гуртків та угруповань народницького характеру. В Україні діяли громади, що своєю практикою були досить близькі до народницько-пропагандистських організацій. «Ніби якийсь могутній поклик, що невідомо звідки виник, пронісся по країні, закликаючи всіх, у кого була жива душа, на велику справу порятунку батьківщини і людства. І всі, в кого була жива душа, відгукнулись і йшли на цей поклик, ... і залишаючи рідну домівку, багатство, почесті, сім'ю, віддавались руху... » — так писав про цей час і рух один з видатних народників-сімдесятників С Степняк-Кравчинський.

Ці ж настрої не минали й Полтави, її молоді. В 1874 — 1875 роках у місті діяв підпільний гурток «Унія», який об'єднував близько 80 осіб. Члени цього гуртка, куди входили і старі громадівці Полтави 60-х років (Д. Пильчиков, С. Шохін), і молодші «українофіли», і гімназична молодь (М. Остапенко, В. Синькевич, Р. Стеблін-Камінський, К. Гриневич та інші), ставили за мету об'єднати національно-визвольні сили з народницьким напрямом. Вони обстоювали ідею незалежності України, популяризували твори українських поетів і письменників, а також народницьку, радикально-демократичну літературу.

Значну роль у діяльності «Унії» відіграв П. Я. Рудченко — майбутній відомий український письменник Панас Мирний. Авторитет Панаса Мирного на 1874 рік серед таємних гуртків Полтави був уже досить високим. Це підтверджують свідчення М. Драгоманова, який, приїхавши влітку 1871 року в Полтаву для вирішення громадівських проблем, вів переговори з «головою лівобережних українофілів» Д. Пильчиковим у присутності «белетриста» Панаса Мирного.

У 1875 році таємне товариство було викрито. З 11 по 13 березня в Полтаві жандармерією було вчинено 15 обшуків у членів цього гуртка. Обшук було вчинено також і у П. Рудченка (Панаса Мирного).

У наступні роки діяльність народників продовжувалася серед полтавських робітників, насамперед, у залізничних майстернях. Так, у повідомленні Полтавського ІІІ відділення міністру юстиції від 30 березня 1878 року вказувалося, що революційну агітацію серед робітників та учнівської молоді (100) проводив I. Союзов, Полтавські народницькі організації підтримували зв'язки з київською групою організації «Народна воля», а також із студентськими народницькими організаціями Харкова, Новоросійська, Петербурга.

Кінець 70-х років ознаменувався наступом реакції. Цензурні утиски преси, навіть ліберальної, указ 1876 року про заборону української мови, безкінечні процеси над народниками — характерні риси того часу. Полтава, яка залишалася типово провінційним містом з промисловим виробництвом, що тільки зароджувалося, була перетворена царськими сановниками в місце адміністративного заслання. Сюди висилалися в 80 — 90-х роках народовольці, а згодом і революціонери-марксисти. У 1894 — 1895 роках у Полтаві діяв марксистський гурток на чолі з О. Г. Шліхтером, висланим з Києва.

У 1891 році в Полтаві було таємно засноване «Братство тарасівців» — перша українська політична організація, що стояла на засадах української націоналістичної ідеології. Засновниками його були І. Липа, М. Міхновський і В. Шемет. Членами були відомі пізніше поети і письменники: М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик та науковці: Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Боржковський. Головою братства був І. Липа.

Свої політичні погляди члени цієї організації виклали в політичній декларації «Конфесіон де фуа («Вірую») молодих українців», опублікованій в українській пресі в Галичині в 1893 році. Ця декларація спиралася повністю на ідеї Шевченка: визнання Росії окупантом України, що поневолює її, вимога повної державно-політичної незалежності України.

Діяльність тарасівців проводилася таким чином, що в кожній українській студентській громаді з членів братства організовувалася таємна група, яка намагалася вести працю громади по лінії політичних вимог братства.

Та в 1893 році поліції вдалося розкрити організацію. Після арештів і судів братство перестало існувати.

Отже, соціально-політичні настрої, що панували в Полтаві в 2-й половині XIX століття, були досить неоднозначними. Тут стикалися різні течії національно-визвольного, ліберально-демократичного та екстремістсько-революційного руху,

У 60 — 90-х роках XIX століття в Полтаві відбувався подальший розвиток освіти, науки та культури. І все ж у цей період у місті значна частина населення не мала освіти. За даними першого всеросійського перепису, в Полтаві письменних було лише 39, 8%, а жінок — 27, 74%. Але з утворенням земств ситуація почала відчутно змінюватися. Губернське земство активно стало займатися будівництвом шкіл, лікарень, створенням народних бібліотек, недільних шкіл і курсів тощо.

У цей час у Полтаві діяло 30 різноманітних учбових закладів — гімназій, реальних училищ, шкіл. У 1861 році було побудоване нове приміщення Полтавської чоловічої гімназії. Тільки на його остаточне обладнання було витрачено 63 тисячі карбованців. У 1897 році при гімназії відкрили і пансіон для 40 вихованців всіх класів. Він був побудований виключно на кошти губернського земства.

Дівчата середню освіту могли здобути в семикласній Марийській жіночій гімназії. При ній був відкритий і підготовчий клас, куди вступали безкоштовно діти, які зовсім не знали грамоти. В 1880 році за пропозицією викладача історії і педагогіки Г. В. Істоміна був організований восьмий, додатковий педагогічний клас, після закінчення якого дівчата могли займатися викладацькою роботою.

(101) 19 вересня 1876 року було відкрито Олександрівське реальне училище, спочатку як двокласне, а згодом — семикласне. Будова обійшлась у 84 тисячі карбованців, з них 72 тисячі виділило місто. У 1897 році при цьому училищі були створені недільні курси креслення, малювання та грамоти для дорослих робітників, ремісників і курси арифметики, фізики, хімії і бухгалтерії для торгового люду. Недільні курси утримувалися лише за рахунок пожертвувань багатьох установ: управління Харково-Миколаївської залізниці, полтавських земств — губернського та повітового, Полтавського купецького старости та інших.

Значну увагу приділяло земство розвитку охорони здоров'я населення полтавського краю. З цією метою вирішено було створити навчальний заклад для підготовки медичних кадрів для свого міста та губернії. 26 грудня 1871 року відбулося освячення Полтавської чоловічої фельдшерської школи. Для неї було відведено кам'яний флігель земської лікарні. Лікарняні палати, що були поруч, служили місцем практичних занять учнів» Спочатку тут навчалося 46 чоловік. З них 33 здобували освіту за рахунок земства, решта — на свій кошт. Поступово контингент школи збільшувався. Так, постановою зборів земства, що відбулися в 1897 році, набір учнів було доведено до 150 юнаків. Першим директором фельдшерської школи був доктор медицини Ф. П. Цитович, котрий багато зробив для становлення цього учбового закладу.

Розвиток промисловості вимагав кваліфікованих робочих рук, підготовку яких здійснювали перші ремісничі училища. V Полтаві таке училище існувало з 1894 року, коли воно було переведено сюди з села Діхтярі Прилуцького повіту. Спочатку воно розміщувалося в пристосованих приміщеннях, а в червні 1896 року відбулася закладка його власного будинку. Вже в грудні наступного року приміщення було освячено і в ньому розпочалися заняття. Були також побудовані майстерні училища. Вартість всього будівництва обійшлася земству в 119825 карбованців 93 копійки.

У ремісничому училищі готували слюсарів, ковалів і ливарників. Було також художньо-слюсарне відділення. Одна з цікавих робіт, що була виконана учнями училища, — це барельєф — ліра та бронзовий хрест до надмогильного пам'ятника І. П. Котляревському.

Восени 1895 року в Полтаві відбулося урочисте відкриття школи садівництва і городництва. Крім основного профілю — садівництва, вихованці одержували тут ґрунтовні знання з хмільництва, тютюнництва, лісництва, бджільництва, шовківництва та рибальства. У школі навчалося ЗО учнів. Губернське земство щорічно виділяло майже 7 тисяч карбованців на утримання цього учбового закладу. З ЗО учнів 20 здобували освіту за рахунок земства.

Школа садівництва по праву стала центром пропаганди передового сільськогосподарського досвіду, але важлива роль у цьому належала також Полтавському сільськогосподарському (102) товариству — одному з найстаріших в Російській імперії. Воно було засноване у 1865 році за ініціативою представника відомого українського аристократичного роду С. В. Кочубея. Маючи широкий діапазон функцій, дане об'єднання здійснювало успішну пропаганду передових агротехнічних знань, активно дбало про підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, займалося комерційною діяльністю.

У цей період розширюється мережа початкових, церковно-приходських шкіл, єпархіальних училищ, де могли навчатися діти робітників, селян, міщан, представників інших станів. У кінці XIX століття в Полтаві налічувалося 20 таких учбових закладів. Організовувалися також недільні школи та курси, де могли навчатися грамоти і дорослі.

На межі минулого і нинішнього століть Полтава була дуже красивим в архітектурному відношенні містом. На (103) фоні пишної зелені рельєфно виділялися ошатні цегляні будинки, позолочені куполи та хрести численних храмів, оригінальні пам'ятники. І хоча будівничий бум, пов'язаний з перетворенням Полтави на губернське місто, закінчився, але і в 2-й половині XIX століття велося досить значне будівництво. Так, в 70-х роках на Колонійській вулиці (нині Сковороди) був побудований ряд приміщень духовної семінарії і духовного училища. Ці споруди були виконані в стилі пізнього класицизму. В 1879 році був споруджений будинок Олександрівського реального училища в мавританському стилі.

Нові часи позначилися на архітектурному обличчі всього міста. Замість окремих садиб з великою кількістю зелені з'являється суцільна периметральна забудова вулиць.

Про розвиток культури в 2-й половині XIX століття свідчить також те, що в Полтаві були свої власні друковані періодичні видання. Через заборону української преси в Полтаві друкувалася по суті одна офіційна газета — «Полтавские губернские ведомости». В ці роки їх редагував П. І. Бодянський — талановитий історик та етнограф, який написав (104) безцінні книги «Достопримечательности Полтавы» та «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год». Спочатку газета виходила раз на тиждень, в суботу, на багатьох сторінках, а згодом стала щоденною. А в середу та суботу видавалася, крім того, ще й офіційна частина.

З 1896 року вже згадуване Полтавське сільськогосподарське товариство почало видавати щомісячник «Хуторянин», який широко висвітлював діяльність губернського та повітового земства, успіхи і проблеми сільського господарства, пропагував навики в цій галузі, подавав поради спеціалістів, рекламував сільськогосподарську техніку, сортове насіння, породи худоби та ін.

Але це було не єдине видання такого напрямку. В місті виходили журнали «Вестник южно-русского животноводства» та «Союз покровительства животным». У першому висвітлювалися питання раціонального ведення тваринництва, другий призначався для дітей та юнацтва, прищеплюючи їм любов до тварин, бажання стати на їх захист від незаслуженої жорстокості з боку людей.

Значною подією в науковому та культурному житті Полтави стало створення в 1891 році природничо-історичного музею. За дорученням Полтавського губернського земства професор Петербурзького університету В. В. Докучаєв у 1888 — 1892 роках очолював експедиції, що в літні місяці досліджували ґрунти, рослинність і геологічну будову Полтавського та Кременчуцького повітів. Учасники експедиції, до складу якої, окрім В. В. Докучаева, входили В. І. Вернадський, К. Д. Глінка, Ф. Ю. Левінсон-Лессінг, склали першу в історії карту ґрунтів Полтавської губернії. Результати цих досліджень були викладені в шістнадцяти томах матеріалів. Саме ці матеріали і заклали основу відкритого Полтавським земством природничо-історичного музею. Музею також були передані колекція корисних копалин, що були знайдені в губернії, геологічні розрізи, що давали уявлення про залягання найважливіших геологічних відкладень на Полтавщині, залишки вимерлих тварин, що колись населяли територію полтавського краю, гербарії полтавської флори та зразки порід дерев, ентомологічні колекції та окремі предмети з зоології, дещо з сільського господарства та невелика бібліотека з природознавства.

Основною метою музею, на думку земства, повинно було стати вивчення природи, історії губернії, а також розповсюдження цих знань серед місцевого населення. В той час річний бюджет Полтавського природничо-історичного музею становив 2000 карбованців.

У 1897 році В. В. Докучаєв передав музею колекцію ґрунтів (23 зразки з різних регіонів Європейської Росії, Кавказу, Туркестану, Індії та Цейлону).

Історія Полтавського краєзнавчого музею також тісно пов'язана з ім'ям видатного українського вченого — В. І. Вернадського. Разом зі своїм вчителем — професором В. В. Докучаєвим він брав участь в експедиціях по дослідженню ґрунтів Полтавської губернії. Ним були зібрані зразки ґрунтів із Кременчуцького повіту. Він подарував також музею археологічну карту Кременчуцького повіту, на якій були нанесені всі кургани з давніми кам'яними скульптурами епохи бронзи, скіфського періоду, печенізьких і половецьких часів — так звані «баби», та рукопис статті «Про палеолітичну стоянку в Гінцях».

У тогочасній Полтаві жили і працювали також інші вчені зі світовим ім'ям. Починаючи з 1871 року, в літні місяці у своєму маєтку в селі Яківці, під Полтавою (тепер Київський район міста), жив із сім'єю видатний російський хі-(105)рург, вчений і громадський діяч М. В. Скліфосовський. Тут вік займався і лікарською діяльністю: приймав хворих селян, робив операції в Полтавській земській лікарні. М. В. Скліфосовський брав активну участь і в громадському житті Полтави та губернії: він був губернським гласним, почесним членом Полтавського товариства лікарів, почесним мировим суддею Полтавського повіту, членом Полтавського сільськогосподарського товариства.

М. В. Скліфосовський багато займався благодійною діяльністю. На власні кошти побудував у пам'ять про померлого сина школу для селянських дітей. Він також виділив частину своєї землі під сад, де кавчав дітей доглядати за деревами, вирощувати фрукти. Сам Скліфосовський був прекрасним садівником, вирощував багато цікавих сортів дерев. У 1894 році його яківецький маєток навіть був представлений на міжнародній виставці плодівництва в Петербурзі.

У цей же час у Полтавській земській лікарні працював ще один талановитий лікар — М. П. Коробкін. У 1883 році він здійснив тут першу в Росії операцію на легенях — пневмотомію, що відіграла велику роль у розвитку вітчизняної хірургії.

З 1883 року віце-президентом Полтавського сільськогосподарського товариства працював український вчений, агроном О. 0. Ізмаїльський, який присвятив свої праці історії розвитку степів і боротьбі з посухою.

Починаючи з 80-х років дещо поліпшуються умови для української культури, українського друкованого слова. Почали надходити перші дозволи на українські видання після так званого Емського указу 1876 року про заборону української мови. В цей період у Полтаві творили письменники, що становили славу українського народу. З 1871 року тут жив Панас Мирний (П. Я. Рудченко) — класик української літератури. Тут ним написані такі відомі кожному твори, як роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», п'єса «Лимерівна» та ін. Своїми творами він стверджував ідеї демократизму, справжнього національного духу. Сам П. Я. Рудченко за часів свого перебування в Полтаві брав активну участь у громадсько-політичному житті міста, входячи до складу просвітницьких та національно-демократичних організацій.

У 1865 — 1866 роках викладачем духовної семінарії працював ще один талановитий український письменник І. С. Нечуй-Левицький. Саме тут він написав повість «Дві московки".

Знаменита Полтава була й музикантами, композиторами. Велику роботу по залученню широких мас до культури, музичного мистецтва проводив відомий композитор, автор опери «Богдан Хмельницький» П. А. Щуровський. З початку 70-х років він керував у Полтаві так званими синодальними ре-(106)гентськими курсами. Його учнями були багато полтавських музикантів, зокрема вчитель хорового співу Г. П. Гладкий — автор одного з варіантів музики до безсмертного Шевченківського «Заповіту».

У цей же період у Полтаві жив український музикознавець і композитор А. В. Єдлічка, Це ним була зроблена одна з перших редакцій музики до «Наталки Полтавки». Він проводив величезну роботу по збору творів українського фольклору. Його записами користувався М. В. Лисенко.

Успішно розвивалося на Полтавщині і образотворче мистецтво. З історією цього періоду тісно пов'язані імена таких відомих художників, як Г. Г. Мясоєдов і M. 0. Ярошенко, — організаторів і керівників Товариства пересувних художніх виставок.

У лютому 1889 року Г. Г. Мясоєдов придбав у мальовничому передмісті Полтави (Павленки) садибу, де й оселився. У цьому будинку часто бували художники М. О. Ярошенко, В. К. Менк, М. М. Ге, І. К. Пархоменко, скульптор Л. В. Позен. Особливо дружні стосунки зв'язували Г, Г. Мясоєдова з Ярошенком, якого він надзвичайно цінував за його талант портретиста.

Г. Г. Мясоєдов брав активну участь у культурному житті Полтави. Величезна заслуга його у влаштуванні тут виставок художників-передвижників. Ним була створена і передана в дар місту чудова завіса для нового приміщення театру, що споруджувався в цей час. На завісі він зобразив околиці Полтави. На передньому плані дорога, на ній вдалині чумацький віз, запряжений парою волів. Ліворуч дороги сидить кобзар, в обличчі якого можна вловити схожість з Т. Г. Шевченком. Він грає на кобзі, його задумливо слухає перехожий, в якому легко впізнати М. В. Гоголя. Вдалині, на горі, видніється Хрестовоздвиженський монастир.

Після появи в жовтні 1881 року таємного циркуляра міністра внутрішніх справ про доповнення та пояснення до указу 1876 року, незважаючи на всі суворі обмеження, дещо прискорився розвиток українського театру. Цей процес торкнувся і Полтави. Тут часто гастролювали трупи під керівництвом П. К. Саксаганського, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського. У 1898 (107) році в Полтаві розпочалося будівництво нового приміщення театру, розрахованого на 1000 місць.

Про активне культурне життя міста свідчить хоча б те, що полтавці свято шанували пам'ять про своїх славних земляків. У 1893 році Полтавське губернське земське зібрання виділило 1000 карбованців на оновлення пам'ятника на могилі І. П. Котляревського. Це пожертвування дало змогу спорудити скромний, але досить-таки охайний пам'ятник на могилі поета з його барельєфом та рядками Т. Г. Шевченка:

Тим часом у суспільстві росла ідея спорудження пам'ятника поетові в центрі Полтави. У березні 1894 року полтавська Дума ухвалила порушити клопотання перед урядом про дозвіл проведення підписки на спорудження пам'ятника Котляревському. В кінці 1895 року дозвіл було одержано, але на підписку тільки в межах однієї Полтавської губернії (очевидно, щоб не надавати підписці загальноукраїнського значення). Однак добровільні пожертвування надходили з різних міст імперії. Всього було зібрано 11798 карбованців 67 копійок. Полтавці ж пожертвували 7558 карбованців.

Таким чином, у 1861 — 1900 роках у Полтаві відбулися певні позитивні зрушення в соціально-економічному розвитку: виникали нові промислові підприємства» велося значне залізничне будівництво, розширялася торгівля. Значну роль у прискореному розвитку міста відіграло земство. Особливо це стосувалося соціальних і культурних проблем: будувалися школи, лікарні, створювалися народні бібліотеки, недільні школи та курси тощо. Різноманітним було духовне життя Полтави.